Дослідження Германа Дальтона Гота ‘Історія реформатської церкви в Росії’
Видавництво Рудольфа Вессера 1865
Реформатська громада в Одесі
На берегах прекрасного Чорного моря, у багатому та знаменитому торговому місті Одесі ось уже чверть століття існує реформатська громада. Власне кажучи, реформати оселилися в цих місцях давно, але вони могли приєднатися тільки до лютеранської церкви, що вже діяла тут; як правило, там, де церковні громади об’єднують вихідців із різних країн, розмежувати різні конфесії можна лише штучно – природного ґрунту вони позбавлені. Це був не найкращий спосіб зберегти реформаційну самосвідомість, тому 30 травня 1842 року деякі парафіяни лютеранської церкви – 31 людина – виділилися у нову громаду. Більшість із них з дитинства були виховані в дусі реформатської церкви; решта пішла за ними з причин, говорити про які навряд чи доречно, оскільки в деяких випадках йдеться про людей, які живуть і донині, і про відносини між ними. Ці люди, які розмовляли різними мовами (німецькою та французькою), мали різний достаток і готові на будь-які жертви заради того, щоб створити свою церкву і в її стінах слухати піднесену євангельську проповідь, зібралися разом і вирішили:
1. Звернутися з проханням до міністра внутрішніх справ, щоб домогтися визнання реформатської громади в Одесі та отримати дозвіл на її діяльність; запросити пастора, який міг би читати проповіді німецькою та французькою мовами;
2. Розпочати збір коштів, щоб сплатити запрошеному пастору дорожні витрати, облаштування на новому місці та утримання за перший рік;
3. Створити Раду, що складається з голови та чотирьох членів, якому «доручити робити будь-які дії, які Рада визнає необхідними, керувати новоствореною громадою, а також утворити її адміністрацію, знайти і запросити пастора і робити все, що, на його думку, піде на благо громаді».
Головою Ради був обраний купець Вок, а чотирма членами стали X. Менгер, Ф. Трітен, X. Ріхард та Абрахам Шпренгер.
3 червня 1842 року громада отримала через реформатську консисторію в Петербурзі відповідь на своє прохання з міністерства, в якому вона визнавалася самостійною і передавалася у підпорядкування консисторії у Петербурзі. Після цього безпосередньо перейшли до виборів проповідника, і 26 червня 1842 всі члени громади (їх було вже 42) одностайно обрали кандидата зі Страсбурга, Йоганна Фрідріха Лобштайна, своїм пастором. Водночас було вирішено просити тимчасову церковну Раду і надалі керувати громадою на власний розсуд і робити все необхідне для її блага. Громада дуже швидко росла; невдовзі вона налічувала вже 70 членів із правом голосу, а всього – 200 осіб. Зараз у ній уже 514 осіб, із них 138 – з правом голосу. З самого початку до сьогодні члени громади самі несли всі витрати на утримання церкви та школи.
Оскільки новій громаді було відмовлено у тимчасовому спільному користуванні лютеранською церквою (у будівництво якої внесли свого часу внесок і реформати), вона змушена була знімати приватне приміщення, в якому 12 березня 1844 року вперше проголошено проповідь. Однак незабаром це приміщення перестало вміщати всіх бажаючих, особливо під час служінь, які проводять знаменитий Лобштайн, на які прагнули потрапити представники всіх конфесій, щоб благоговійно слухати цього служителя Божого, наділеного особливим даром слова. Довелося знайти більше приміщення, але й воно не відповідало уявленню віруючих про дім Господній. Громада стала серйозно замислюватися над тим, щоб побудувати власну церкву. Почалося збирання коштів і в Росії, і за її межами. На жаль, 1848 та 1849 роки не виправдали надій громади. Західній Європі було тоді не до прохань маленької самотньої парафії, і на допомогу в будівництві церкви розраховувати не доводилося. Тим більшим стало прагнення громади самостійно подолати всі труднощі. У 1850 році імператор надав реформатам відповідне місце в центрі міста, і відразу ж після цього громада з натхненням почала обмірковувати проєкт і добувати все необхідне для будівництва. А 13 червня 1851 року, сподіваючись на Господа і з Його благословення, члени громади заклали перший камінь у фундамент молитовного залу – будівництво всієї церкви було громаді поки що не під силу. Тому ділянка, що примикала до вулиці, була залишена вільною до кращих часів, а в глибині двору була зведена будівля, нижнє приміщення якої мало стати школою, а нагорі було достатньо місця для прекрасної, хоч і простої молитовної зали. Члени, громади йшли на великі жертви, прагнучи за будь-яку ціну прискорити будівництво, щоб якнайшвидше вступити в такий бажаний серцю храм Божий. Чим наполегливіше вони працювали, тим гарячіше ставало їхнє бажання побачити плоди своєї праці; це була справжня радість, знайома тільки тим, хто в поті чола свого з натхненням робить свою роботу. Благословення Боже явно супроводжувало громаду в цій праці, тому що кожен, хто просить у Господа допомоги у добрій справі, отримує її. 11 листопада 1851 року молитовна зала була освячена, а незабаром у ній з’явився невеликий орган. У 1859 році двір був обгороджений парканом.
Майже одночасно із виникненням громади було створено і церковну школу. Спочатку в неї приймалися тільки діти членів громади, однак їх було небагато, і школу відкрили для дітей віруючих усіх конфесій. 1857 року було засновано бібліотеку громади, яка, втім, і зараз налічує не більше 156 томів. Особливої організації, покликаної надавати допомогу бідним, поки що немає, але ті нечисленні бідняки, які є в громаді, отримують допомогу – і цілком достатню – завжди, коли потребують її.
Про внутрішнє життя громади її нинішній проповідник говорить так: ‘Більшість членів громади – добропорядні люди, гідні всілякої поваги. Невдовзі після утворення громади у ній виникли релігійні розбіжності, які згодом поглибилися та помножилися; це підривало єдність і руйнувало взаємну любов. Все це дуже сумно, але з іншого боку, такі розбіжності свідчать про серйозні пошуки й устремління. Майже всі віруючі, хоч і різною мірою, усвідомлюють, що любов і єдність у Христі є найбільшим, найвищим благом, і поступово позбавляються жорстокосердя. Дедалі менше стає й людей, байдужих до питань віри, яких можна зустріти у будь-якій громаді; про це можна судити вже з того, що все більше віруючих звертається до найрізноманітніших релігійних видань та читає релігійні книги.
Хоча громада існує лише 22 роки, у ній, на жаль, змінилося стільки пасторів, скільки у реформатській громаді у Ризі – за півтора століття. Така мінливість, природно, не сприяла процвітанню громади. Нам вдалося зібрати деякі відомості лише про декількох пасторів.
1) Йоган Фрідріх Лобштайн. Народився 9 січня 1808 року в сім’ї лікаря. Його духовні здібності виявилися рано, до того ж побожна вдача і твердість у вірі, властиві хлопчику, знаходили благодатний ґрунт у будинку його бабусі та дідуся, де панували добрі християнські традиції. У 17 років він вступив у своєму рідному місті до вищої школи, де панували на той час ідеї раціоналізму. Ретельний юнак більше тягнувся до філології, ніж до теології, і навіть у Берліні, куди він вирушив у 1829 році, він віддав перевагу книжкам з словесності перед богословськими працями. Його втіхою були класичні автори; з греків він найбільше любив Платона – цього Іоанна Хрестителя Стародавньої Греції, що розчищав шлях Христу, суворого проповідника, голос якого воістину був подібний до голосу волаючого в пустелі.
Лобштайн здійснив тривалу поїздку через Копенгаген до Голландії, Бельгії та Франції; у Парижі він отримує запрошення з Мюльхаузена викладати в ліцеї давні мови. У Мюльхаузені, куди молодий викладач прибув 1831 року, він працював 10 років. Останні роки перебування Лобштайна у цьому місті стали часом духовних змін, що відбулися під впливом французького священика, який працював там же у 1837-39 роках. Він став гостріше відчувати гріховність людської природи; таке почуття налітає, як порив штормового вітру, і викидає з затишної гавані утле суденце, на якому ми пливемо життєвим морем. Він мав знову здобути спокій, але бажаного спокою йому вже не могли дати ані Платон, ані Піндар. Його притулком став хрест Христів, але кожен, хто любить Христа, приречений у цьому світі на страждання. В 1841 він змушений був залишити місце викладача; з сумом покинув він близький йому Мюльхаузен і переїхав до Швейцарії, до Фрайбурга, де, проте, не зміг знайти постійної роботи. Це був важкий час випробувань для палкого молодика, який, втративши улюблену роботу, змушений був залишатися бездіяльним.
Нарешті, 1843 року Лобштайна запросили до реформатської церкви в Одесі, і цьому запрошенню він був дуже радий. 12 березня у супроводі пастора Бонекемпера з колонії Рорбах він уперше вступає до зали, що знімається громадою (у ті часи, як ми пам’ятаємо, церкви у громади ще не було). Після того, як у реформатів з’явився обдарований проповідник, ще 15 сімей відокремилися від лютеранської церкви і приєдналися до нової громади. Спочатку Лобштайну довелося нелегко, тим більше що громада робила на той час свої перші кроки, і він ще не встиг завоювати довіру пастви. Тому в перші місяці він почував себе настільки невпевнено, що подав прохання про відставку. Доводи, наведені пастором, переконали членів церковної Ради, і Рада прийняла прохання Лобштайна, хоч і з жалем. Проте невдовзі у житті намітилися зміни на краще; та, про яку він так багато думав, погодилася розділити з ним життя далеко від батьківщини, і він вирішив залишитися. Він привіз наречену до Одеси, одружився і в наступні роки, як розповіла нам його вдова, почував себе у своїй громаді набагато спокійніше. В одному листі того часу, який нам довелося прочитати, він розповідає про життя своєї громади. Цей лист представляє для нас особливу цінність, оскільки дозволяє судити про те, наскільки серйозно ставився він до богослужінь і наскільки вірний був своєму духовному покликанню. Він пише: ‘Християнське життя в нашій громаді поки що тільки зароджується. Увага до проповіді та зовнішній інтерес до церковного життя ще не є доказом того, що душа стала на шлях істинний, і хоча багато наших парафіян цілком серйозно ставляться до християнського життя, більшість з них живуть поки що в основному світськими інтересами. Говорячи про світ, я маю на увазі не величезний і прекрасний світ Божий, а ті прихильності, що глибоко вкоренилися в серці, до всього земного, які обмежують дух і не дають йому свободи. Ось де можна навчитися тому, що означає сіяти в душах надію і робити з вибагливих себелюбців, які звикли зважати тільки на себе і свої звички, – а таких завжди багато в маленьких громадах – справжніх, діяльних Божих слуг, готових взяти на себе хрест Христів. Аби тільки засіяне поле Боже хоч через якийсь час обіцяло сходи і приносило плоди. Справа не в тому, чи велика громада, а в тому, яким духом вона живе, а справжній дух – це лише Дух Божий. Так нехай же цей Дух щедро виливається на пастиря та його паству, нехай знову і знову сходить на нас Святий Дух, подібно до того, як зійшов Він на апостолів у день П’ятидесятниці, і нехай Господь додає до нашої громади нових спасенних.
У 1848 Лобштайна запросила громада в Епіналі, тому він знову подав прохання про відставку. Лише за кілька тижнів він, мабуть, був би радий забрати своє прохання назад через «тривожне становище на батьківщині», але одеська громада вже запросила пастора Анрі. Тому Лобштайну довелося розлучитися зі своєю громадою. Робота в Епіналі була напруженою; члени його нової громади були розпорошені серед католиків у численних поселеннях, розкиданих у Вогезах, тому йому доводилося мандрувати цими місцями, розшукуючи своїх парафіян і доносити до них Слово Боже. Вже 1852 року він переїхав з Епіналю до Женеви, де йому запропонували викладати новозавітну екзегетику. Ще через рік він переїхав до Базелю, де французька громада обрала його своїм проповідником і де він прожив решту своїх днів. З благоговінням і натхненням працював тут вірний Божий служитель над повчальними письмовими працями, які зробили відомим його ім’я і допомогли в пізнанні віри тисячам душ (серед них такі книги, як ‘Кілька духовних мелодій’, ‘Анатомія серця’). 26 січня 1855 після нетривалої хвороби Лобштайн був покликаний своїм Владикою в блаженні вічні селища.
2) Гюстав Анрі з Невшателя. Навчався у кількох університетах Німеччини; до приїзду до Одеси служив проповідником у Вервірсі під Брюсселем. 28 листопада 1848 року пастором Буньйоном з колонії Шабаг (Шабо?) він був запроваджений у нову громаду. Парафіяни дуже любили свого нового проповідника, який вирізнявся неабияким даруванням. Проте за два з половиною роки йому довелося залишити своє місце. На похороні лейтенанта Бернхарда ван дер Бліса, сім’я якого (за винятком швагра, російського за національністю) належала до реформатської громади, пастор Анрі заборонив нести перед покійним дерев’яний хрест, як того вимагав швагер, оскільки це не відповідало традиціям реформатської церкви. Після скарги, поданої міністру, пастор отримав від нього догану з припискою, що при повторенні подібного він буде відсторонений від служби і постане перед судом. У результаті він направив прохання про відставку наступного змісту: ‘Я намагався, у згоді з обітницею, щоб моє служіння якомога більше відповідало вимогам моєї совісті, щоб у будь-який момент відзвітувати перед своїм начальством і якось стати для відповіді перед Богом. Добросовісність – її було вкладено чимало; та й чи можливо було вкласти її надто багато? Його Превосходительство, пан міністр виніс свою думку – перед ним я замовкаю і віддаляюся. У травні 1851 року він залишив Одесу.
3) М. Буньйон знаходився в Одесі недовго – протягом одного року. Охочих дізнатися докладніше про цю дивовижну, загадкову особистість відсилаємо до історії колонії Шабаг. Частина одеської громади була ним задоволена; його хотіли залишити, але обрати при цьому другого пастора, який читав би проповіді німецькою мовою. Коли ж такий пастор з’явився, Буньйона звільнили з посади, а той, хто знову прибув, став єдиним пастором.
4) Йоганн Густав Адольф Мей. Його предками у батька були іммігранти з Зальцбурга; Вони були вигнані з рідних місць за віру і, зберігаючи свої реформаторські погляди, оселилися в Литві; Тут, будучи вмілими працівниками, вони здобули загальну повагу. Його батько був бідним і служив керуючим у магазині в Кенігсберзі. Тут, 30 листопада 1821 року, народився Густав Адольф Май. Він навчався в університеті свого рідного міста у професорів Ленардта, Дорнера та Хаверніка. У 1846 році він закінчив університет. З 1848 по 1851 рік Май був вікарієм у проповідника доктора Елснера в Замродті, в окрузі Морунг. Звідти він повернувся до Кенігсберга, проводив приватні уроки й у вільний час він не шкодував зусиль, щоб викликати інтерес до духовного життя у людей. Він звернувся з проповіддю Слова Божого до ремісникам і заснував гурток для учнів. У розпал цієї діяльності він отримаі запрошення поїхати до Одеси. Там, 23 грудня 1852 року, Май був представлений пастором Буном на посаду проповідника громади.
Май був вірним служителем Божим. Старанно, з живою пасторською любов’ю, він піклувався про свою громаду; З тим самим завзяттям він відвідував колонії реформатів, де набирала сили реформатська церква. За короткий час свого служіння він здійснив шість поїздок, детальний опис яких є цінним матеріалом, який дає уявлення про те, ціною якої боротьби була досягнута самостійність громад. 17 червня 1857 р. пастор Май помер від туберкульозу. Громада глибоко оплакувала Мая, розуміючи, кого вона втратила в його особі.
5) Тепер пастор у громаді – Карл Август Кандідус. Він народився 14 квітня 1817 року у Вішвейлі, в Ельзасі. Серед його предків – один із пфальцських реформаторів, Панталеон Кандідус, також відомий своїми латинськими віршами, який був бажаним гостем у Філіпа Меланхтона. З 1838 по 1842 рр. нинішній пастор Одеси вивчав теологію у Страсбурзі, а з 1846 по 1858 рр. він був проповідником у Мансі. 21 грудня 1858 року він був представлений у громаду пастором Брайтенбахом з Грослібенталя. Пастор Кандідус одночасно займався літературною діяльністю. Відомі такі його твори, як «Німецький Христос», “П’ятнадцять канцон”, до яких написав передмови Якоб Грімм, – це ні що інше, як вступний курс до нової релігійної філософії.
